Європейська інтелектуальна традиція та культура публічного дискурсу мають глибоке коріння в арістотелівському вченні про риторику. Зрештою, цей підхід значною мірою визначає і наше сучасне сприйняття інформаційної війни, а також методів протидії їй. Ще у 335 році до н. е. Арістотель обґрунтував, що мистецтво переконання ґрунтується на балансі трьох фундаментальних опор:
- Етос (ἦθος) — переконання через авторитет, достовірність та моральні якості джерела інформації;
- Логос (λόγος) — апеляція до розуму, логічна аргументація та доказова база;
- Патос (πάθος) — звернення до емоцій аудиторії.
Арістотель вважав, що ефективний оратор має одночасно застосовувати всі три елементи, і що справжнє переконання можливе лише в точці їхнього перетину. Протягом десятиліть західні політичні еліти інвестували в розбудову так званих «незалежних медіа» в Україні та Росії, формуючи «етос» поширення та обміну інформацією. «Стандарти BBC» та інші механізми були покликані створити джерело, що заслуговує на довіру та здатне просвіщати аудиторію в дусі поваги до фактів і культури цивілізованої дискусії.
У 2014 році медіаексперти спільно з донорами ввели в обіг термін «дезінформація» та поняття «протидія дезінформації», які згодом трансформувалися в десятки похідних форм і гасел, таких як FIMI (Foreign Information Manipulation and Interference) тощо. В основі цієї діяльності лежала гіпотеза «логосу», яка виходила з презумпції, що людина є насамперед раціональною істотою: якщо надати їй ґрунтовні аргументи про те, що її вводять в оману, вона прийме правильне, раціональне рішення. Вважалося, що коли аудиторія усвідомить, що її природні когнітивні процеси сприйняття реальності та прийняття рішень були атаковані зловмисними суб’єктами та небезпечними ідеями, вона відмовиться від цих хибних вірувань і почне шукати більш об’єктивних пояснень.
Однак з’ясувалося, що сама по собі правда та істина не є цінністю для багатьох людей — на цій тезі зараз відкрито наголошує Пітер Померанцев у своїй новій книзі «Як виграти інформаційну війну». «Логос» без «пафосу» — це лише аргумент, позбавлений сили впливу. Теза про те, що «факти мають значення», виявилася актуальною переважно для тих, хто безпосередньо займається фактчекінгом; широка ж аудиторія здебільшого схильна їх ігнорувати.
Можливо, за підсумками останнього десятиліття нам варто бодай частково визнати, що ми не настільки шляхетні істоти, як нам подобається уявляти, і що «пафос» усе ще утримує методологічне лідерство, трансформуючи політичний ландшафт європейського континенту. «Пафос» — це не просто пропаганда і не еквівалент стратегії «діяти так само, як Росія в інфополі» (що часто закидають опоненти). У своїй конструктивній формі «пафос», як інструмент дискусії, передбачає сторітелінг: мистецтво оповіді, що мотивує до дії або формування прихильності до певної позиції. Такий сторітелінг має спиратися на концептуальний фундамент «етосу» та зводитися з матеріалу «логосу» — конкретних фактів; не абстрактних, а таких, що є безпосередньо значущими для цільових аудиторій, до яких апелюють і які мобілізують увагу та емоції цих аудиторій.
Сукупність підходів, розроблених Арістотелем, як було зазначено вище, можна розглядати як фундамент для того, що в науковій літературі описується як «наративне лідерство» (або «наративне домінування»). Деякі дослідники також називають цю концепцію «когнітивною перевагою».
Однак європейські експерти продовжують обстоювати позицію, згідно з якою когнітивна перевага досягається тільки через точне та вичерпне сприйняття реальності. Відповідно до звіту Головного наукового співробітника НАТО про дослідження когнітивної війни, когнітивна перевага «передбачає розуміння операційного середовища та потенційних супротивників відносно власних можливостей, ресурсів та цілей НАТО».
Звіт головного наукового співробітника НАТО Стіна Сендергорда свідчить про те, що підхід Альянсу залишається статичним, повторюючим концептуальні рамки останнього десятиліття, такі як «дезінформація», «місінформація», «малінформація», FIMI та інші категорії. Як наслідок, концепція «когнітивної війни» у виконанні НАТО, схоже, приречена повторити обмеження традиційного фактчекінгу або протидії іноземним інформаційним маніпуляціям (FIMI). Водночас, на думку експертів, російський апарат інформаційної війни досягає своїх найбільш потужних результатів безпосередньо в країнах Європи, а отже НАТО вже програє когнітивну війну протягом тривалого часу.
У листопаді 2017 року я запропонував концепцію «Шостого домену війни» (Sixth Battlefield), окремого театру воєнних дій яким є людський розум та свідомість, поряд із сухопутним, морським, повітряним, космічним та кіберпростором. НАТО знадобилося вісім років, щоб визнати цю реальність; проте нинішній рівень інституційного засвоєння цієї ідеї залишається фундаментально недостатнім.
Сендергорд окреслює науковий алгоритм «протидії когнітивній війні», де визначає стратегічну мету когнітивної війни як: «Використання аспектів когнітивної функції людини для розладу, підриву, впливу або зміни процесу прийняття рішень». Це визначення є застарілим. Воно не враховує механізми рефлексивного управління або онтологічного впливу на індивідуальні та колективні ціннісні парадигми. Коли когнітивна функція працює стандартно та ефективно, але враження, почуття, емоції та вірування індивіда здійснюють керовану зміну його поведінки.
Альянс інтерпретує когнітивну війну через вузьку, інструментальну оптику. Звіт головного наукового співробітника НАТО спирається на концепцію «ідеально-стандартного когнітивного процесу», згідно з якою індивіди сприймають об’єктивну реальність без викривлень, припускаючи, що когнітивні функції працюють так, як це закладено природою або традиційною освітою — з орієнтацією на особисте процвітання та ефективність. У межах цієї парадигми супротивник розглядається лише як зовнішній суб’єкт, що намагається внести завади в ці функції для маніпулювання результатами прийняття рішень.
Така концептуалізація є хибною з двох основних причин:
- Поняття «ідеально-стандартного сприйняття реальності» просто не існує в сучасному постмодерному суспільстві. Сприйняття реальності є, щонайменше, амбівалентним. Воно може бути одночасно і постійно змінним, і достатньо ригідним, коли індивід продовжує спиратися на свої вірування, незалежно від суми аргументів, наданих йому.
- Визначені НАТО цілі когнітивної війни (CogWar) неможливо відрізнити від цілей стандартних маркетингових та брендингових кампаній глобальних корпорацій (наприклад, Coca-Cola чи Audi). Вони так само використовують когнітивні прийоми, щоб змінити поведінку людей (споживачів). І достатньо часто така інтенція зміни поведінки може бути небезпечною для самих споживачів.
НАТО дотримується архаїчного погляду на когнітивну перевагу, прив’язуючи її до циклу OODA (спостереження, орієнтація, рішення, дія). Передумова, згідно з якою запобігання зовнішньому втручанню у власний цикл OODA прирівнюється до переваги, є небезпечно наївною в контексті 2026 року.
Фундаментальна вада доктрини когнітивної війни НАТО полягає у відсутності інтенції до перемоги. Психологічні шрами від світових воєн XX століття у поєднанні з травматичною рефлексією щодо колоніальної спадщини та десятиліттями ілюзорної безпеки підірвали волю Альянсу (здебільшого європейських його учасників) до вступу в конфлікт. НАТО пріоритезує деескалацію над перемогою, навіть попри те, що фактично вже програло когнітивну війну Російській Федерації. Нещодавні геополітичні зрушення, зокрема дії навколо Гренландії, свідчать про функціональну дезінтеграцію традиційної згуртованості Альянсу.
«Батько» когнітивної психології Ульрік Найссер концептуалізував «перцептивний цикл» як динамічну петлю зворотного зв’язку: людина не просто спостерігає за світом; вона володіє внутрішніми схемами (когнітивними структурами), які змушують її шукати певну інформацію в навколишньому середовищі, що згодом веде до модифікації або самого середовища, або власної схеми.
Фундаментальна стратегічна помилка НАТО полягає в зупинці на початковій стадії когнітивної діяльності — сприйнятті та опрацюванні. Ігноруючи другу стадію — інтенціональність та генерацію нових смислів, що переформатовують реальність, — Альянс обрав суто реактивну позицію. Замість того, щоб активно конструювати реальність, вони грають у захисті, тим самим прирікаючи себе на статус вічного «номера два» у глобальному когнітивному протистоянні.
Мислення (когнітивна функція) як функціональний процес є двосторонньою інтенціональністю, що включає два окремі вектори:
- Аналітичний (Асимілятивний): рефлексія зовнішнього середовища та його сигналів, використання когнітивного моделювання поточної реальності для прийняття рішень (класичний цикл OODA).
- Проективний (Трансформативний): творча генерація смислових векторів власної інтенції, спрямованих на активну зміну середовища відповідно до внутрішніх цінностей та телеологічних цілей, які вони продукують.
Perceptio et intentio — unitas cognitandi (Сприйняття та інтенція — єдність пізнання).
Теорія «енактивізму» (сучасний підхід у когнітивній науці, який заперечує розум як «дзеркало» і стверджує, що пізнання — це активна дія) стверджує, що розум не просто відображає світ у спосіб, що гарантує максимальну безпеку; натомість він «вибудовує» або співтворить світ через взаємодію. Ми не сприймаємо світ таким, яким він є — ми бачимо його як простір для дій, спрямованих на його вдосконалення заради досягнення бажаного майбутнього.
НАТО залишається зосередженим на когнітивному аналізі виключно з метою запобігання зовнішньому втручанню у власний цикл OODA. Парадоксально, але функціонального циклу OODA в когнітивній та ідеологічній сферах для Альянсу просто не існує. Немає стратегічного циклу щодо Росії, оскільки НАТО бракує всеосяжної, єдиної «великої стратегії» (grand strategy) щодо Росії як основного джерела загрози.
Американський філософ Джон Серль розрізняв два напрями відповідності (directions of fit) ментальних станів:
- Від розуму до світу (Mind-to-World): коли когнітивна діяльність прагне відповідати реальним фактам середовища (дескриптивне мислення).
- Від світу до розуму (World-to-Mind): коли розум намагається вплинути на середовище (світ) так, щоб воно почало відповідати вашим ідеям (прескриптивне мислення).
НАТО декларує свою готовність захищати населення та протидіяти Росії в когнітивному просторі. Однак Альянс намагається робити це, перебуваючи в стані стратегічної недієздатності — діючи, так би мовити, із зав’язаними за спиною руками та хірургічно видаленою генеративною спроможністю. Суть проблеми полягає в тому, що НАТО сприймає когнітивну сферу як бібліотеку, де книжки мають бути ретельно каталогізовані, а не як будівельний майданчик, де необхідно зводити архітектуру нового світового порядку. Вони нарешті усвідомили ризики викривленої реальності, але забули, як проектувати ту реальність, яку вони прагнуть створити. І чи прагнуть до чогось взагалі?
Парадокс тут полягає у відмові визнати необхідність боротьби за розуми людей у когнітивній сфері. Коли методи інформаційного впливу та поширення ідей застосовуються у внутрішній політиці європейських держав чи національних виборчих процесах — там, де медіа та суспільство заохочують «ринок ідей» та конкуренцію бачень майбутнього між політичними кандидатами — це вважається цілком нормальним явищам. Перемагають ті кандидати, чиї ідеї є більш переконливими та ефективно комунікованими. У таких випадках кандидат або політична партія досягають когнітивної переваги завдяки глибшому розумінню запитів суспільства та пропозиції привабливішої візії майбутнього.
Водночас західноєвропейські експерти та науковці свідомо уникають таких термінів, як «домінування», «лідерство» чи «перевага» у сферах міжнародної політики та оборони. Це пояснюється тим, що подібні поняття можуть нести в собі колоніальні та ієрархічні конотації, здатні підірвати принципи рівності та інклюзивності, які є центральними для демократичного дискурсу. Головний науковий співробітник НАТО у своїй доповіді жодним чином не згадує про будь-яке лідерство в царині ідей — навіть попри те, що так звана «м’яка сила» (soft power) є традиційним інструментом дипломатії.
На жаль, жодна війна не може бути виграна без досягнення однією зі сторін домінування над іншою. Європа вже втягнута у гібридну війну з Росією — факт, який багато європейських політиків продовжують наполегливо ігнорувати. Доки Європа відкрито не визнає, що перебуває у стані війни, і не прийме неминучість боротьби за домінування, вона не зможе гарантувати своє виживання. Щоб вижити, Європа повинна боротися.
Геополітична поведінка Росії, Китаю та Сполучених Штатів не залишає місця для пасивності або простого захисту фактів від маніпуляцій. Якщо Європа не експортує свої цінності свободи, демократії, рівності та миру, вона буде змушена імпортувати гібридну війну, маніпуляції, тероризм, нелегальну міграцію та руйнування соціальної згуртованості.
Нам необхідно повернутися до концепції «Великої Європи», яка розглядає Європу не лише як Європейський Союз, а як ширший цивілізаційний та політичний простір, що охоплює весь континент, включно з Україною та — частково — Росією, Білоруссю, Грузією та іншими пострадянськими державами.
Колапс СРСР був спричинений західним наративним домінуванням, яке стверджувало перевагу західної моделі майбутнього над радянською. Якщо Європа прагне запобігти неконтрольованому розпаду Російської Федерації (якого вона боїться), то ми маємо взяти на себе відповідальність за стимулювання внутрішніх змін всередині РФ (чого Європа і НАТО свідомо уникають).
Саме тому логічним виходом з тупику для європейців може бути віра в те, що хоча б частково російська територія має бути частиною Великої Європи, коли європейський мультифронтир перенесено з території Подніпров’я на Уральські гори. Для надії на ці перспективи ми повинні встановити спільне розуміння реальності та наших пріоритетів у досягненні когнітивної переваги — такої переваги в просторі думок, що ґрунтується на свободі та людській гідності. Саме це можна назвати «наративним лідерством» Великої Європи в цьому геополітичному регіоні.
Концепція Великої Європи, яка широко обговорювалася, в тому числі з російською стороною до нападу на Україну в 2013-му році, на даний момент не стикається з опором. Процес розширення НАТО фактично завершився зі вступом Швеції та Фінляндії, що додало Альянсу довгий кордон із РФ. Водночас усередині НАТО стають дедалі помітнішими внутрішні розбіжності, а членство України в ньому залишається малоймовірним. Тим часом, навіть путінський Кремль надсилав політичні сигнали про те, що європейська інтеграція України не заперечується російською стороною. Таким чином, європейцям нічого боятися. Але, вони бояться…
Концепція Великої Європи зазнала краху після анексії Криму Росією та початку війни у 2014 році; її ще більше підірвала зростаюча популярність ідей побудови стіни чи навіть «рову з крокодилами» вздовж кордону з РФ. Проте дрони-камікадзе та ракети легко долають такі засоби захисту, саме тому ізоляціоністське бачення Європи не є життєздатним. Якщо Європа не розширюватиметься через експансію своїх цінностей та ідей, вона приречена на стагнацію та занепад. Врешті решт її розірвуть потенціали США та Росії, де Україна буде розмінною монетою.
Найбільша сила концепції Великої Європи сьогодні втілена в Україні, де люди борються й гинуть не за території чи ресурси, а за людську гідність, свободу, демократію та західноорієнтований цивілізаційний вибір. Неможливо уявити потужнішого наративу на підтримку Великої Європи, ніж та реальність, свідками якої ми є щодня. Саме тому, хоче вона того чи ні, Європа вже володіє наративним домінуванням — здобутим та освяченим кров’ю українських героїв. Усе, що вимагається від європейських лідерів сьогодні, — це мужність перехопити цей прапор і підняти його на належну висоту.
