Автор: Сергій Осадчий
У 90-і і початок 2000-х розмови про розвал РФ були справою перш за все не парламентських чи навіть маргінальних груп (це були найкращі люди у світі). Часто впливових (такий оксюморон по-українськи), які брали не останню, часом ключову участь у всіх Майданах та інших політичних процесах, але все ж здебільшого без високого представництва в органах влади, їх партії не були популярні, від міністерських посад певно вони б і самі відмовилися у той час, якби і запропонували.
Про розпад Росії звісно говорили і до цього, ще коли був сильний Совєтський Союз. Наприклад, Юрій Липа у своїй книзі “Розподіл Росії” ще в 40-их роках.
З 2014 року з більшою мірою, а з 2022 року для українців це стала якась само собою зрозуміла ідея. Ніби лише маргінали можуть думати навпаки. Справді останні дев’ять років і особливо останні півтори з них зробило нормою вітання “Слава Україні”, червоно-чорний стяг і навіть дехто, хто лише нещодавно перейшов на українську (чи навіть не встиг) називають себе бандерівцями. А зовсім нещодавно, років так десять тому, МВС і СБУ до таких придивлялася і заводили справи. Але ніщо не зупинило ідею настільки, що і розвал держави-ворога вже не ставиться під сумнів.
Та зрештою, ми хоч і не самотні у світі у цьому питанні та далеко не є одностайними. Держави, народи яких пережили подібне до наших страждань від Росії (Литва, Латвія, Естонія, Польща тощо) симпатизують в цілому цій ідеї. Проте чим далі на Захід – тим більше ідеологічні симпатії змінюються на зауваження, а частіше і рішучі заперечення. Розпаду Росії там відверто бояться так, що не всі наважуються досі говорити про програш РФ. Лише про те, що вона не повинна виграти, а Україна не повинна програти. Звісно, думки західних політиків поступово зміщаються у більш сприятливу для України думку , але це швидше епізодично та залежить від кон’юнктури.
Страхи різні. Деякі з них віком приблизно як і відновлена незалежність України. Розповсюдження ядерної зброї, раптова зміна політичного ландшафту великої території тощо.
У колишніх республіках екс-ссср були свої переваги, які були використані при виході із совєтського союзу. І найперше, це хоч і формальна, але така собі федерація. Це все ж юридично був союз держав. Щоправда, реальні права республік ледь чи дотягували до федеративних. Всесильний центр у Москві (РСФСР) диктував більшу частину політики. Навіть при створенні СССР переважала ідея автономізації в межах Росії всіх на той момент підконтрольних республік (Білорусь, Україна, Закавказька). Але гору все ж взяла ідея “федерації другого поверху”. Ідея полягала у тому, що навколо РСФСР створювалися інші союзні республіки, незалежність яких була максимум формальна і залишався повний контроль Москви.
Так звані союзні республіки – це хоч і неповноцінний, але все ж досвід держбудівництва. Були власні органи влади, які вирішували ряд республіканських питань, хоч в загальній канві і під повним контролем центру. В України навіть своє окреме представництво було в ООН, що теж грає величезну роль при легітимізації незалежності.
Також в України як і в деяких інших окупованих Росією держав була нещодавня державність і до СССР. УНР/Українська Держава хоч і проіснували досить короткий період часу та все ж були реальними державними утвореннями зі своїми атрибутами та органами влади. Українці як народ мали нещодавній досвід державотворення.
Мали різний досвід і ряд народів, які змушені були жити у межах РСФСР, але здебільшого він залишався суто автономістський. Совєтська росія рясніла автономними регіонами, але ні тоді, ні зараз не є федерацією по справжньому.
Присутність нещодавнього досвіду державотворення та його тривалість є гарним підмурком для створення незалежної держави. Є думка, що значним поточним успіхом Естонії, Литви та Латвії можна завдячувати коротшим совєтським періодом та доволі тривалим періодом існування держав перед окупацією росією і долучення їх до федерації “другого поверху”.
І коли малюють нові державні кордони на пост ерефії, то слід ще глянути, а чи багато з них мали нещодавній досвід державності? Після розпаду СССР по суті виборола собі хоч і короткотривалу і не визнану у світі незалежність лише Чеченська Республіка Ічкерія. Росії знадобилося дві криваві війни, щоб повністю повернути чеченський народ у межі федерації. Хоч і не справжньої федерації. Саме тому ЧРІ і приходить на думку завжди першою, коли говорять про розпад РФ. Це конкретний приклад народу, який зовсім нещодавно зміг, поки не був окупований знову. Інші республіки мали за 90-і роки різного ступеня більші чи менші автономії, але повністю державними так і не стали. Це не означає, що не стануть у майбутньому і хотілося б певно пошвидше. Але є фактори стримування, у тому числі різних світових держав, які радше залишуть ці народи недержавними і надалі аніж не бути впевненими чи не почнеться хаос на постросії.
Президент держави-окупанта колись сказав: «Хто не шкодує про розпад СССР, у того немає серця. А хто хоче відновити його у попередньому вигляді – не має голови» . Дехто міг би подумати, що значить він не хоче совєтського союзу, але все ж він уточнив “у попередньому вигляді”. Це може означати багато що, але судячи за останні півтора роки – напевно хочуть “остаточно вирішити українське питання” та інкорпорувати українські території у федерацію першого поверху.
Його колишній соратник, ідеолог та робітник його апарату Сурков сказав не так давно, що росія буде частиною “вєлікава сєвєра” . Ця тяга до союзів, де звісно ж на їх думку Москва відіграватиме ключову роль існує давно. Совєти відбудовували свої союзи. До прикладу країни варшавського договору. Там також абсолютним домінантом був СССР. Такий собі “цар-балкон” для “двоповерхової федерації”, який перший ще до краху цієї федерації і впав.
Цілі України та її союзників з одного боку та російський ідеологів з іншого можуть співпасти у тому випадку, якщо спрямувати їх не назовні, а всередину РФ. РФ має стати всередині себе тим совєтським союзом, тою самою двохповерховою федерацією, якщо враховувати підвал, куди росія загнала поневолені нею народи. Бурятія та Татарстан, Башкортостан та Саха та найголовніше (і це справді важливо) сама Росія як така теж мають бути частиною федерації (краще конфедерації) з максимальною суверенністю делегованою частково на федеральний рівень.
Таким чином не маючи грандіозного поділу росії, якого бояться ряд союзників України, росія може бути структурно дезорганізована. Власне, це те, що вони (росія) хотіла влаштувати Україні, коли весь 2014 рік як мантру повторювали їх вимоги до України: федералізація, російська мова, нейтралітет .
І це хороший план, але … для самої росії разом із денацифікацією та демілітаризацією, звісно. Схоже, що план щодо рф складати досить просто. Послухати, які ультиматуми вони ставлять перед іншими і включати ці пункти у план дій щодо самої росії.
На відміну від України Росія глибоко багатонаціональна держава зі складною етно-релігійною палітрою. І саме там потрібна справжня, а не фейкова федералізація. Це дасть змогу поневоленим народам стати на шлях справжнього самовизначення, що гарантується ООН. Маючи широкі права у федерації народи сучасної РФ матимуть змогу отримати досвід державотворення, хоч і обмежений федеративним устроєм. Але це може бути набагато якісніший досвід чим у надмірно централізованому СССР. Центр не має бути всесильним. Федеральний рівень органів влади без серйозних перекосів. “Двоповерхова федерація”, де росія – лише власник однієї із квартир, а не господар всього будинку, який вказує як кому жити. Росія, а точніше росії (у множині) – мають бути такими ж суб’єктами федерації як і всі інші.
І звісно ж з правом виходу кожного суб’єкта, що навіть у конституції СССР було. Організаційно-структурні зміни з контрольованим напіврозпадом можуть сподобатися багатьом державам, яких лякає розпад росії, що ототожнюється з анархією.
Російська мова. Мова для росії – зброя. У росії можна знайти різні умовні документи про нібито захист культурних прав народів, деякі сайти органів місцевої влади дво чи три мовні. Але повзуча русифікація як мовна так і ідентифікації продовжується. Це стосується у тому числі українців на росії. За сто років процентне відношення українців в РФ впало з понад 7% до трохи більше 1% . Це якщо враховувати все населення РСФСР/РФ, а якщо прикордонні з Україною регіони, де часто українське населення складало понад 50%, то там стало ще гірше.
Проте, деякі народи сучасної РФ мали переваги у культурній та релігійній віддаленості, що стало на заваді повної асиміляції. Але не всім так пощастило, деякі народи є на шляху поступового зникнення. І до прав народів потрібно постійно апелювати у будь яких дискусіях про пост-росію, у тому числі (і у першу чергу) з партнерами України.
У новому Північному Союзі (якщо в назву вкласти сум путіна щодо совєтів і суркова щодо півночі) має бути не одна державна мова, у кожного суб’єкта має бути обов’язкова державна(і) мова(и) народів проживаючих там. І ця державність мови має бути реальна. До прикладу, Білорусь яка хоч є окремою державою (поки що), але надає настільки сильну перевагу російській, що це стає надійною опорою подальшої інтеграції у “російський світ”. Відповідно, мови республік мають мати офіційний статус не бутафорно. Це питання виживання цих мов та навіть цих народів.
Сидіти і ділити території буквально по селам неможливо і шкідливо, це може закінчитися різаниною як наприкінці існування Югославії, що може сподобатися багатьом жертвам російської агресії, але на Заході це буде аргумент проти. Зрештою, тут можна застосувати досвід замирення, які застосовували самі західні країни. Наприклад, створення складних державних устроїв як у Боснії і Герцеговині, де федерація складається у свою чергу із Республіки Сербської та Федерації Боснії та Герцеговини (плюс невеликий округ Брчко). Це дуже складна схема, але поки існує мир вже понад двадцять років – всіх все влаштовує, у тому числі тих самих держав, які нині є партнерами України. Якщо вони погодилися на таке там, щоб уникнути продовження війни – можливо їх влаштує і складна схема державного устрою умовної нової Північної (Кон)Федерації, яка може складатися із республік та інших федерацій.
Ба більше, ряд посад у Боснії та Герцеговині можуть займати лише представники титульних націй. Це кричуща дискримінація меншин як для Європи та вони були готові піти на цей крок заради тривалого миру. Чудовий приклад для нових республік пост-росії. Навіть, якщо це буде і тимчасово, коли в умовних Татарстані чи Башкортостані певні посади будуть займати саме представники цих народів.
Подібне існує і на Близькому Сході з ціллю збереження системи противаг, щоб жодна з основних етнічних чи релігійних груп не отримала значних переваг. Зокрема, в Лівані посади президента, голови уряду та глави парламенту займають представники певних релігійних конфесій не зважаючи, що все частіше лунають заклики відмовитися від конфесійного принципу та квот.
Певно таким квотам не місце у сучасному світі. Проте, по-перше, мова йде про пост-росію, по-друге всі ці приклади релігійних та національних квот були прийняті в умовах коли вкрай потрібно було зберегти стабільність. І це спрацювало на той час. І хай хоч тимчасово, але це може сприяти становленню місцевих національних еліт серед народів сучасної РФ і отримати якісно новий спосіб мислення не категоріями “росії”, а категоріями Татарстану, Сахи, Дагестану тощо. Держави, які у себе вдома погоджувалися на “позитивну дискримінацію” мають зрозуміти цей підхід.
Звісно, пост РФ як і сучасна РФ однак матиме більшість населення – російське. Тут є цікава думка одного з них (росіянина, який щоправда не хоче вже себе так називати). У тексті вже згадувалися ідеї сталіна/леніна, путіна та суркова, які можна розвернути проти них, то чому ж не згадати ідею іншого, який був адвокатом українських полонених. Ілля Новіков порівняв РФ із Латинською Америкою і зазначив, що як іспаномовна частина Латинської Америки не мусить бути однією державою, так і цитую “немає таких законів природи, щоб Хабаровськ, Грозний та Калінінград були на території однієї країни” . Це досить влучна думка. Навіть території з абсолютно переважаючим російським населенням можуть бути у межах різних республік. Чи федеральних чи повністю самостійних. Особливо, якщо це стосується територій пізньої колонізації: Урал та Сибір.
Також помилково вважати, що якщо віддати РФ на поталу внутрішньої міжетнічної стихії, росіяни маючи тотальну перевагу не отримають локальні перемоги.
Поразка у Першій Світовій війні призвели до значних територіальних втрат країн Четвертинного союзу, зокрема Османської Імперії. Так постала Турецька Республіка. Але постала вона і через кров, внаслідок якої втрачених нею територій виявилося менше чим планували переможці на Захід від неї.
Були різні варіації облаштування територій Османської Імперії. Деякі сучасні території Турецької Республіки на узбережжі Егейського моря могли перейти Греції. Також розвивався конфлікт на сході сучасної Туреччини з вірменами. Обидва етноси мали значне населення на цих територіях. Турецька Республіка вийшла переможцем у цих конфліктах, проте етнічний ландшафт в результаті змінився теж.Туреччина стала більш моноетнічною, якщо не враховувати значне курдське населення.
Росія, яка втратила частину території, але вийшла переможцем з внутрішнього конфлікту, більш монолітна, моноетнічна, агресивна та реваншистська буде також небезпечним ворогом. А якщо модернізується, як зробила це Туреччина, то дуже небезпечним ворогом. І реваншизм та експансію може направити у першу чергу навіть не за останніми втрачиними територіями, а за більш на її думку “етнічно близькими”, “священними релігійно та історично” та які зайняла їх ідеологічна суперниця – Україна. Історія показує, що перемоги, навіть якщо це перемога у громадянській війні, можуть підживлювати росію. Саме так і утворився Совєтський Союз – двоповерхова федерація із царь-балконом впертим у самісіньку Європу аж до Західної.
Росіяни, які залишаться меншістю на території нових республік постросійської залишкової федерації можуть бути по інерції значною проблемою і загрозою суверенітету. Але разом з тим, не все безнадійно і є шанс зростити їх лояльність. Україна, Естонія, Литва та Латвія різними шляхами з різним ступенем успіху це вдавалося. Звісно, у кожній з цих держав (і в Україні) всі роки незалежності був певний відсоток абсолютно нелояльного та проросійського населення, але з роком в рік він зменшувався. Є надія, що хоч якісь значущі залишки проросійських поглядів будуть знищені у полум’ї війни.
У парламенти постросії, якщо говорити про не суто російські етнічні території будуть потрапляти багато російських партій з реваншистською та іншою шкідливою повісткою. Як було в Україні (згадати лише скільки колись мали комуністи!), так було і в балтійських країнах.
Зовсім нещодавно, лише п’ять років тому (2018 рік) проросійські сили у Латвії отримали перше місце і майже чверть парламенту (23 місць із 100), жодна інша партія не набрала більше.
І це не вперше проросійські партії мають значний результат, проросійський виборець там доволі консолідований. Але маючи першість у парламенті – вони завжди в опозиції, тому що формувати коаліцію з ними гидують, для багатьох це принципова позиція .
Звісно, немає гарантій, що десь на умовному Уралі повторять успіх і не підуть шляхом “внутрішньої Білорусі”, але мова йтиме вже про розгалуження подій про те наскільки сильно постросія буде дезорганізована: сильніше із повним розривом із російським минулим чи слабшим і повільнішим перетворенням. В умовах реального федералізму створити РФ 2.0, а тим паче СССР 3.0 буде надто тяжко.
Також відіграватиме велику роль готовність до співпраці різних етнічних груп. Якщо взяти до прикладу Башкортостан, то за офіційними даними росії на момент перепису населення 2020 року: росіян 37.5%, башкир 31.5%, татар 24.2%.
Росіяни є офіційно найбільшою етнічною групою, але башкири та татари разом мають більшість. Чи використають цю перевагу і чи зможуть підняти рівень лояльності серед місцевих росіян – питання відкрите, але причини для оптимізму є.
З територіями виключно етнічно російськими може здатися складніше, але дистанція між ними (не лише географічна) може бути також значна, яка скріплюється зараз РФ штучно. Росіяни Сибіру, Уралу, Дону та Пітєра відрізняються між собою значно більше чим українці Харкова та Луцька. Сибір та Урал можуть бути як Парагвай та Уругвай. Далекий Схід та Дон як Австралія та Канада. Якесь спільне минуле, спільна мова, але у кожного власна суб’єктність.
Важливо також, щоб центр цієї федерації не був сильним навіть символічно. Ні Москва, ні Санкт-Петербург не зможуть бути навіть формальною столицею. В ідеалі – вона має бути десь в географічному центрі або в Азії. Можливо, десь біля Уралу.
Без сильного центру також буде відкрите питання зовнішнього вектору. Якщо мілітарно всіх може влаштувати нейтральність (який вимагали від України), то вектори інших союзів можуть бути найрізноманітніші. Певна частина може почати орієнтуватися на Європу. Зростаюча роль тюркських народів може зробити центр тяжіння до союзу з Туреччиною та країнами центральної Азії. Ще частина – на КНР тощо. Така собі багатовекторність, якому б позаздрив би і Кучма. Проте до певної міри вона може влаштувати всіх. РФ прагне багатополярності – власне в межах своєї території може її отримати.
Перший Райх – Священа Римська Імперія наприкінці свого існування серед правлячих династій мала Габсбургів та Гогенцоллернів. Обидві династії володіли землями, які не повністю входили до імперії.
Подібно до цього, маючи обмежену зовнішньополітичну свободу, регіони пост-росії зможуть мати міждержавні стосунки напряму, не входячи кудись федерацією повністю. Це може влаштувати багатьох світових гравців.
Зрештою, територія сучасної росії настільки велика і регіони настільки різні, що сукупність всіх факторів, як внутрішніх так і бажання зовнішнього вектору може вирішити як їм продовжувати жити. У такій федерації з максимальною автономністю чи перетворитися на таку собі Британську співдружність. А може і повна самостійність? На той момент розлучення територій будуть прийматися не так категорично світовими державами, тому що контури напіврозпаду вже будуть визначені і політики маючи стратегію – спокійні політики. А без стратегії – боязкі та надто обережні. Для них знайомий чорт краще будь якої невизначеності.
