Початок другої чверті 21-го століття характеризується відродженням динаміки кінця 19-го століття — епохи могутніх імперій та менших держав, які були змушені орієнтуватися на імперські амбіції, а не вести власну політику. Так само, як і в 19 столітті, ми зараз перебуваємо на межі «фазового переходу» до нового технологічного укладу. Фазовий перехід означає раптову швидку трансформацію системи в принципово новий стан (подібно до переходу води в пару при нагріванні). Для суспільства це — радикальний зсув у соціальних структурах, колективному мисленні, культурі та світовій економіці. Ці переходи зумовлені технологічними проривами. Основним прикладом є неолітична революція приблизно 10 000 років тому, яка фундаментально змінила існування людства, змістивши нашу стратегію виживання від полювання та збирання до організованого сільського господарства та тваринництва.
Суспільства, які першими здійснюють ці переходи, неминуче витісняють або асимілюють тих, хто відстає. Зараз ми спостерігаємо такий перехід у режимі реального часу, навіть якщо його повна реалізація може тривати ще кілька десятиліть. Глобальна гонка за лідерство в цьому зрушенні повернула міжнародні відносини до стану політики грубої сили. У цьому середовищі міжнародне право та порядок часто зводяться до простих інструментів у руках імперських еліт, яких підтримують їхні відповідні виборці та суспільства. За цих умов Україна існує не просто як держава, що бореться за виживання, чи осередок геополітичної напруженості, а як онтологічний експеримент. Це простір, де активно формуються нові моделі існування, дії та сенсу.
На тринадцятому році війни українське суспільство заявило про свою відмову від парадигми жертви, незважаючи на століття невпинного тиску з боку Російської імперії. Україна успішно реструктуризувала свою культурну та історичну пам’ять, визначену боротьбою за виживання та спадщиною асимілятивного геноциду, щоб натомість прийняти те, що Йоган Гейзінга назвав парадигмою «Homo Ludens», де суб’єкт не просто реагує на зовнішні стратегії інших, а розпочинає власну «гру», навіть коли шанси на перемогу здаються незначними, а ресурсів для традиційної стратегії недостатньо. У цій «грі» традиційний поділ на сильного та слабкого, або переможця та переможеного, більше не релевантний. Натомість важливі стиль, гідність та естетика позиції.
Homo Ludens виражає себе через спосіб мислення та комунікацію, які відкидають зосередженість на результаті або рух від минулого до майбутнього, заземляючись у гідності та «нескінченному теперішньому», де суб’єкт досягає певної форми невразливості та незламності. Це гідність самурая, який захоплюється красою квітки саме в той момент, коли ворожий меч розриває його живіт. Це буття, що не залежить від фізичного результату битви.
Слова Володимира Зеленського: «Мені потрібні боєприпаси, а не поїздка», не залежно від їхньої правдивості, є прикладом свідомої відмови від ролі пасивного об’єкта та перетворення на активного гравця. Цей вибір був зумовлений не розрахованою ймовірністю успіху, а переконанням, що відмовитися від «гри» гірше, ніж її програти. У цих рамках збереження гідності має перевагу над прагненням конкретного результату. Ця філософія відображена в популярній культурі, як-от у фільмі Стівена Спілберга «Ready Player One», де головний герой демонструє, що найвища нагорода дається не тому гравцеві, який виграє, а тому, хто цінує естетику гри та знаходить радість в її процесі.
Ще більш показовим у цьому контексті є вислів колишнього Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного: «Як би нам не було важко, нам точно не буде соромно». Це демонструє глибоку моральну свободу — право обирати свої пріоритети та зосереджуватися виключно на тому, що можна контролювати. Хоч ми й не можемо впливати на глобальні події, наша честь і гідність залишаються нашим вибором, а діяти без сорому — це те, що жодна зовнішня сила не може у нас забрати. Цей підхід втілює концепцію Homo Ludens — способу людського існування, який взаємодіє з життям крізь призму «гри». Тут гра — це не розвага, а форма активної онтологічної участі. Ми живемо в просторі між геополітичними тектонічними зрушеннями та тривалою травмою колоніального, геноцидального минулого. Цей постійний тиск на щоденне виживання часто залишає нам недостатньо людських та матеріальних ресурсів для традиційного, довгострокового стратегічного планування. Як наслідок, результати наших дій залишаються значною мірою непередбачуваними або, в багатьох випадках, несуть високу ймовірність негативного результату.
Знову і знову українці демонструють неймовірну здатність до виживання та зростання, незважаючи на психологічні травми, ракетні удари, вбивства мирних жителів та геополітичні зради чи цинізм світових лідерів. Найбільш переконливим поясненням цієї стійкості є парадигма Homo Ludens. Це яскраво виражається через поширення іронії та постіронії в українських соціальних мережах у мемах та зображеннях. Ця творчість відбувається майже в промислових масштабах, вражаючи своїм обсягом та швидкістю поширення. Ще до повномасштабного вторгнення в мережі говорили, що кожен українець має дві папки на робочому столі свого комп’ютера: одна заповнена мемами на випадок російського нападу, а інша на випадок, якщо нападу так і не відбудеться.
Україна, яка ще не оговталася від пострадянської та постімперської травми, не просто відмовляється бути об’єктом іноземної геополітики. Вона пропонує себе як відповідь на сучасні виклики, створюючи нову гру та інший сенс існування, відмовляючись грати в чужу гру «з картами чи без» – не переможеною, але й не переможницею. Україна – це суб’єкт, який грає в неможливих умовах і зберігає гідність. Таким чином, саме Україна стає цілком відчутною загрозою одночасно для трьох відновлених імперій – США, Китаю та Росії.
Україна руйнує ідею цивілізаційного центру Московії, оскільки заперечує онтологію Російської імперії просто своїм існуванням як окремої держави з центром у Києві, який у середньовічних текстах називався «другим Єрусалимом». Екзистенційна загроза існуванню Московії полягає в тому, що якщо є незалежна Україна, то можуть бути й незалежні частини Російської Федерації – Чечня, Татарстан, Якутія та Інгрія. Ці території існують у формі ідей про незалежність, які потенційно можуть стати реальністю. Це означає, що Росія як імперська ідея є неспроможною. Російська Федерація натомість може існувати як добровільне утворення різних суб’єктів, що підписали федеративний договір. Однак, ніяк не імперія під орудою диктатора. Цього Володимир Путін не може допустити.
Парадигма Homo Ludens є глибоко тривожною і для Китаю. Саме існування сучасної української держави демонструє, що посткомуністичне суспільство може обрати свободу замість стабільності та готове пожертвувати «порядком» заради вільних ідей — гри, де суб’єкт визначає власні правила. Україна служить живим доказом того, що китайська модель гармонії, придбана ціною особистої свободи, не є єдиним життєздатним шляхом розвитку.
Так само Україна руйнує панівний американський наратив. В епоху цифрового капіталізму, де люди стають маленькими гвинтиками корпоративних машин, традиційна «американська мрія» втрачає свій блиск. Український Homo Ludens не виник у лабораторіях Кремнієвої долини чи кампусах Стенфорда; він був викуваний під вогнем у Харкові, Бахмуті та Херсоні. Щодня демонструючи, що свобода можлива навіть у кошмарі, Україна показує, що можна діяти як суверенний суб’єкт — незалежно від влади, багатства чи навіть загальноприйнятої ідеї «прогресу». Збереження свободи дій та сенсу на будь-якій позиції пропонує глибоку альтернативу світу, де справжній сенс був замінений тотальним контролем.
Світ стоїть на багатовимірному роздоріжжі в очікуванні фазового переходу до «Homo Deus» (істоти, що визначається технократичною всемогутністю, як її уявляв Юваль Ной Харарі). Його рушійна сила — біотехнології, штучний інтелект та прагнення до безсмертя. Homo Deus вже стукає у двері Homo Sapiens, і, схоже, людство прагне до цього образу.
Однак без перехідного статусу Homo Ludens ми не зможемо насолодитися справжньою радістю такої трансформації. Тиранія алгоритмів та “цифрового ГУЛАГу” загрожує звести нас до простого «deus ex machina» (привида в машині). Тоді як справжній Homo Deus має бути співтворцем — тим, хто активно бере участь у «грі», формуючи її правила, межі та формат.
Україна, невпевнено балансуючи між катастрофою та «грою», діючи без наївної надії, але з непохитною гідністю, забезпечує план та фундамент для цього Homo Ludens. Вона пропонує більше, ніж просто національний архетип; вона представляє універсальну онтологічну модель для європейської цивілізації та, зрештою, для світу. Ця пропозиція говорить, що перехід від Homo Sapiens до Homo Deus має бути опосередкований через Homo Ludens.
Ця пропозиція перетворює Україну з геополітичної загрози для усталених імперій на справжню альтернативу. Український Homo Ludens – це солдат, який п’є каву в окопі, громадянин, який жартує в TikTok під бомбардуванням, або волонтер, який доглядає за тваринами під обстрілами. Це похмура, але непохитна зосередженість на особистій естетиці, як-от свідомий вибір того, в якій білизні тебе знайдуть рятувальники під уламками від нічного ракетного удару. Це зобов’язання допомагати іншим без очікування спасіння. Це не цинізм; це стан глибокої онтологічної ясності. Це прийняття життя таким, яким воно є — абсолютно без гарантій — водночас визнаючи, що гідність і сенс завжди знаходяться в межах власних дій.
Україна не вимагає визнання; вона просто продовжує грати. У цій наполегливості полягає як її найбільша сила, так і оновлений шанс для світу. Однак цей шлях також несе величезну небезпеку. Усі три сучасні імперії (США, Китай та Росія) можуть відчувати глибокий, підсвідомий страх перед цим явищем. Для них може здаватися вигіднішим об’єднатися та повністю усунути Україну зі світової шахівниці, ніж дозволити їй повернути собі суверенний простір для власного існування. У той самий момент українська ідентичність кується в горнилі історичних страждань — Голодомору, системних імперських, а потім і радянських репресій, війн та революцій. Щоб рухатися вперед, ця ідентичність повинна опрацювати та інтегрувати цей біль. А це — вимагає простору, миру та, принаймні, тимчасового спокою від екзистенційних загроз, що визначили нашу історію.
Ще один ризик стратегії Homo Ludens може бути пов’язаний з певними вимогами «гри» — здатності легко підтримувати дистанцію та плавно адаптувати різні ролі в грі, бути гнучким. Однак глибоко вкорінена українська травма та страх повторюваної катастрофи можуть зробити ідентичність жорсткою та негнучкою, створюючи постійний ризик впадання в ресентимент.
Справжня взаємодія з «онтологією гри» вимагає стабільної основи; людина повинна почуватися достатньо впевнено, щоб грати зі значеннями, а не просто боротися за виживання. Водночас українські політичні та культурні традиції, особливо після Революції Гідності, схилялися до моральної ясності та прямолінійності, часто відкидаючи складні, багатошарові маневри. Це сприяло переважно бінарному, «чорно-білому» підходу до вирішення проблем. Однак онтологія гри передбачає нюанси, іронію та непряме мислення. У культурі, що визначається героїзмом та жертвою, ці необхідні елементи «гри» можна легко неправильно витлумачити як нещирість або навіть відсутність моральних переконань.
Поява соціальних мереж та радикальне полегшення доставки контенту до споживача докорінно змінили характер когнітивної війни. Інформаційний вплив більше не обмежується простою пропагандою, брехнею чи маніпуляціями. Мета сучасного інформаційного протистояння полягає не лише в тому, щоб обдурити ворога чи порушити ланцюги прийняття рішень; кінцева мета — перепрограмувати саму реальність.
Це спроба настільки змінити середовище, щоб опонент не міг зберегти власний суверенітет, сенс чи «суб’єктність» у цій реальності. Онтологічно Україна перебуває в жорсткій опозиції до глобальних візій Сполучених Штатів, Китаю та Росії. Однак їй бракує величезних ресурсів, необхідних для програмування глобальної реальності на свою користь. У цій позиції єдиний шлях України — запропонувати парадигму існування, яка має вищий ступінь стабільності та стійкості, ніж ідеологічні програми імперій.
Українська парадигма Homo Ludens (або її іронічна назва «укробуддизм») може розглядатися не лише як українське явище, а й як європейська парадигма існування, яка переважатиме у стабільності над ідеологічними імперськими програмами. Прихильники цієї парадигми — «укробуддисти» — відкидають пастку реактивності. Реагувати – це ставати частиною чужого наративу, вступати у гонку, де неможливо обігнати того, хто вже обрав траєкторію.
Ми не визначаємо себе через протидію; натомість наша увага спрямована всередину, на самовдосконалення, самоусвідомлення та уникнення страждань через свідоме прийняття та впровадження рішень.
Ми постійно повертаємося до фундаментальних питань: «Хто я і чому я це роблю?», відмовляючись дозволяти комусь, особливо ворогу, диктувати роль, навіть у розпалі битви. Ми не боремося за домінування в існуючому просторі; ми повністю змінюємо простір, або створюємо новий. Замість того, щоб брати участь у традиційному діалозі, ми пропонуємо «ескалацію сенсів», де мова та назви речей – це не зброя, а ключ до нових світів, в яких зброя не має значення.
Ми відмовляємося сприймати зовнішню реальність надто серйозно, оскільки генеруємо власні значення замість визнання «сакральності» об’єктів чи явищ, оскільки будь-яке відчуття сакрального може бути штучно сконструйоване. Основним способом взаємодії з реальністю є спокійна іронія та саморефлексія, що формує невразливість до маніпуляцій чи дезінформації, оскільки масове генерування власних значень та смислів не залишає місця для наративів ворога.
«Укробуддист» знає, ким він є, але може грати будь-яку роль, чи відмовитися від усіх, ставши режисером чи відстороненим спостерігачем. Мета полягає не в тому, щоб виграти суперечку, а в тому, щоб фундаментально переписати її значення та здобути когнітивну перевагу над хаосом і тими, хто його використовує як зброю. Цього можна досягти двома потенційними шляхами: або впорядковуючи хаос і нав’язуючи порядок, або генеруючи ще більшу невизначеність. Можна також залишатися амбівалентним щодо цього вибору. В обох випадках ключовим є давати власні назви речам і явищам, керувати невизначеністю, або породжуючи хаос, або організовуючи його в той спосіб, що нам подобається. Інформаційний простір не формує укробуддиста; радше, укробудист формує інформаційний простір, диктуючи ритм і необхідність переосмислення та рефлексії. Процес творення має набагато вищий пріоритет, ніж акт руйнування, протидії чи боротьби.
Ми не протистоїмо існуючій системі, протидіючи загрозам; ми будуємо свою власну. Когнітивна перевага (cognitive superiority) досягається шляхом насичення середовища власною культурою, назвами, явищами та цінностями. Хоч страждання та емпатія і є невід’ємними аспектами існування, та травма не розглядається як «тотем» чи фіксована ідентичність. Натомість вона служить джерелом самосвідомості — інструментом для підтримки внутрішньої зосередженості та глибшого бачення. Ні перемога, ні поразка не мають жодної сили, адже лише добровільна відмова від гри означає втрату суб’єктності. Навіщо боротися за існуючі світи, якщо можна створити нові? Навіщо вибирати впорядкування простору чи занурення його в хаос, коли найважливіше — демонтувати його штучну архітектуру.
Держава не є сакральним оплотом для ідентичності, а розглядається лише як ефективний сервіс для її підтримки. «Укробуддисти» плекають і захищають власні особисті кордони та кордони інших, розглядаючи використання насильства як інструменту для забезпечення цілісності цих кордонів. Для укробуддиста гідність і готовність до конфлікту визначають «шлях гри», що корениться в переконанні, що ніщо не може бути більш значущим за людину, її гідність та життя. У цій парадигмі Гідність і Свобода — це не «від» чи «для», — це «як».
У світі наддержав ця парадигма оспівує онтологію «надлюдей», які відмовляються бути жертвою чи інструментами Бога, імперій чи «глобальних проектів». Зрештою, всі імперії впадуть, віра чи релігії стануть більш співчутливими та толерантними, а «глобальні проекти» будуть демонтовані та переформатовані. Тільки людина та її любов до гри залишаться незмінними. У цьому відношенні українська пропозиція парадигми Homo Ludens глибоко узгоджується з основними цінностями Європи — континенту, якому наразі бракує, і, ймовірно, бракуватиме ще деякий час, чіткої політики щодо майбутнього «фазового переходу». Оскільки Україна не має інших геополітичних партнерів, вона повинна перехопити ініціативу та продемонструвати лідерство в процесі трансформації на всьому європейському континенті.
Велика Європа може вижити лише як геополітичний гравець, який, на відміну від США, Китаю та Росії, продовжує зосереджуватися на людській гідності (згідно зі статтею 1 Хартії основних прав ЄС у Лісабонському договорі), якщо Україна візьме на себе лідерство в ціннісних підходах та політиці безпеки. Окрім цієї символічної ролі, Україна пропонує практичні інструменти для мобілізації суспільства. Без повної мобілізації всіх ресурсів і можливостей немає жодної надії на безпечне переживання поточного фазового переходу. Європейське суспільство потребує широкої мобілізації. Це передбачає залучення до цієї складної роботи експертів різних галузей, країн, націй, переконань, парадигм та гендерів. Ця необхідність виходить за рамки простого нарощування військового потенціалу.
18 серпня 2025 року президент Фінляндії Александр Стубб на зустрічі президента США Дональда Трампа з європейськими лідерами заявив — «Я вважаю, що сам факт того, що ми сьогодні сидимо за цим столом, має велике символічне значення: це Команда Європи та Команда Сполучених Штатів, які підтримують Україну». Ця заява, зроблена свідомо чи несвідомо, відобразила сучасну геополітичну реальність. Цю точку зору поділяє відомий британський історик Тімоті Еш, який припускає, що «ЗАХОДУ», який ми колись уявляли, більше не існує. Натомість у нас є «команда Сполучених Штатів» та «команда Європи».
Кремлівська пропаганда, очолювана Володимиром Путіним, тепер критикує виключно європейські країни, повністю переставши зосереджуватися на США. І Дональд Трамп, і Володимир Путін розглядають Європу як перешкоду для досягнення своїх геополітичних цілей. Для України ж європейські держави є порятунком. Однак, оскільки основний донор безпеки континенту потенційно стає джерелом загрози, Європа не може забезпечити собі безпеку без України. Отже, не лише Україна, а й вся Європа повинна перетворитися на «сталевого дикобраза» для колективної безпеки.
Концепція «сталевого дикобраза» для європейської безпеки порушує два фундаментальні питання: хто буде гарантом безпеки для Європи, і хто нестиме фінансові витрати за це? Наразі дискусії ведуться навколо гарантій безпеки для України, які можна було б забезпечити на двосторонній основі, оскільки Україна має найдосвідченішу армію на континенті, агресивні розвідувальні служби та найглибше розуміння ворога і його загроз. Ніхто в Європі не розуміє Росію так, як Україна.
За цих обставин парадигма Homo Ludens («укробуддизм») постає як потенційна парадигма для Європи. Ця практика ставить в основу особистості — з її гідністю, почуттям іронії та правом визначати правила. Вона пропонує шлях до подолання історичного тягаря колоніалізму та двох світових воєн. Цей онтологічний фундамент для Великої Європи може нейтралізувати страх перед Росією серед європейців і навіть забезпечити шлях для російських громадян, які виступають проти політики своєї держави і вважають, що Росія належить до Європи. Київ має потенціал стати онтологічним центром тяжіння та вузлом архітектури безпеки континенту, за умови, що європейські країни зобов’яжуться фінансувати цю вирішальну роль.
