Інформаційне суспільство зробило наше життя ще швидшим і зробило нас ближче одне до одного. До співрозмовника на іншому краю планети – лише пару кліків мишею. Але, як і у випадку з відкриттям ядерної енергії – разом із благами та прогресом це також призвело до появи загроз та небезпек. Розвиток інформаційного суспільства може закінчитися самознищенням людства у конфліктах, розв’язаних за допомогою інформаційного впливу та розпалювання ненависті.
Люди, схильні погоджуватися з простими і зрозумілими картинами світу, які їм пропонують чи нав’язують, — схильні до управління ззовні. А отже, перебувають у постійній небезпеці. У той же час сьогодні освічена людина може захистити себе від маніпуляцій. Обробляти отримані відомості та ставити їх під сумнів.
Як людина може розвиватися далі, опираючись погрозам інформаційного простору, і, водночас, користуючись усіма його благами?
Щоб розібратися в цьому, ми створили Інститут постінформаційного суспільства. Ми хочемо відповісти на запитання: Як допомогти людям протистояти загрозам інформаційного впливу, коли ніхто, крім них самих, не зможе їх захистити? Як розвиватиметься інформаційне суспільство? Чи можна керувати цим розвитком? Чи ми назавжди приречені будувати своє життя на підставі того, що нам показують чи нав’язують ті, хто створює контент?
Я, Дмитро Золотухін, директор Інституту постінформаційного суспільства, спільно зі студією Ідеаліст-Медіа представляємо проект діалогів з українськими експертами та вченими про інформаційний простір та його вплив на людину.
Радіо Тисячі Смертей
20 років тому – 7 квітня 1994 року – єдина в Руанді радіостанція RTLM («Радіо Тисячі Холмів») оголосила про початок одного з найжахливіших геноцидів в історії людства. Внаслідок конфлікту між племенами хуту і тутсі в країні за кілька місяців було вбито понад мільйон людей. Статистика повідомляє, що інтенсивність убивств була вищою, ніж у нацистських таборах смерті.
Бельгійці, колоністи Руанди, залучали до управління країною місцеву еліту, що складалася виключно з тутсі. Але, різниця між двома народностями хуту і тутсі носила не стільки етнічний, скільки соціальний відтінок: хуту, що розбагатів, міг асимілюватися з групою тутсі, а до збіднілого тутсі ставилися як до хута. Це призвело до того, що поступово у свідомості хуту склалося переконання, що тутсі — гнобителі та вороги.
Ті, хто дивився фільм «Готель Руанда», пам’ятають голос диктора, який супроводжує сцени погромів та різанини. То був голос Жоржа Руджу – провідного радіостанції, бельгійця за походженням. У 2000 році він, його колега-ведуча Валєрі Бемерікі (відому як «диктор зла» або «голос геноциду») та інші співробітники радіостанції були засуджені міжнародним трибуналом до тривалих термінів ув’язнення за розпалювання ненависті та заклики «роздавити тарганів» — тобто вбивати тутсі.
Щоб оцінити роль радіостанції в цій трагедії, вчений з Гарварда Девід Янагізава-Дротт порівняв дані про стійкий сигнал радіостанції в руандійських селах з даними про кількість учасників ополчення та банд, які брали участь у геноциді.
У RTLM — однієї з двох станцій, які б у Росії назвали федеральними, — у розпорядженні було лише два передавачі: один, 100-ватний, у столиці Кігалі, інший, 1000-ватний, на високому гірському піку Муе. «Тисяча Холмів» у назві станції — це тому, що Руанда справді сповнена гір. Гори перекривають шлях радіосигналам, тому в деяких селах прийому немає, а в деяких часткове покриття. За допомогою карти рельєфу Янагізава-Дротт розрахував рівень сигналу в кожній населеній точці.
Ми були впевнені у своїй правоті
Також вчений мав відомості про те, скільки людей у якому селі засуджено за участь у геноциді. І в зоні впевненого прийому RTLM таких виявилося на 62-69 відсотків більше, ніж там, куди сигнал не добивав. При порівнянні схожих руандійських сіл, що відрізняються лише наявністю сигналу RTLM, він виявив викликане радіопропагандою 10% зростання насильства. Вже це спостереження ламає зручну теорію, що заклики вбивати в ефірі не причина, а наслідок настроїв широких мас. Зі статистикою в руках: де вранці пропаганда, там увечері кров, а не навпаки.
За підрахунками Янагізави, на дикторах та редакторах RTLM лежить відповідальність приблизно за 45-50 тис. убивств. Таким чином, десятки тисяч людей залишилися б живими, якби зламалася вся пара радіопередавачів.
Насильство має різні форми. Одні вбивці – любителі-одиначки (443 тисячі засуджених); їм радіо натякало, що за поділ майна вбитих сусідів-тутсі нічого не буде. Інші — так звана «міліція» (77 тисяч засуджених): у перекладі російською це не люди з погонами та у кашкеті, а, швидше, щось на зразок козацьких дружин, організовані добровольці. Кумулятивний ефект, виявлений Янагізава-Дроттом, стосувався саме вербування таких загонів. Найкраще вона йшла, якщо не тільки саме село, де вербують, а й сусідні з ним потрапляли до зони впевненого прийому RTLM. Тобто головорізами до загонів міліції йдуть, виходить, не лише закінчені маніяки, а й звичайні люди, яким вистачило б несхвалення далеких сусідів, аби передумати.
Зате коли всі довкола впевнені, що це не вбивство, а «права справа», «священна війна», то приєднатися до організованих «сил добра» дуже просто.
Дослідження Янагізави також показало, що коли частка радіослухачів у селі перевалювала за 60-80 відсотків, рівень «насильства ополченців» зростав стрибком. Останні, хто сумнівається, — серйозна перешкода на шляху у пропаганди, і цю меншість не можна недооцінювати. Тому такі важливі джерела, які представляють іншу – «опозиційну» думку. Це чудово пояснює, навіщо російська влада намагається «дотиснути» соціальні мережі та блогосферу, або максимально її маргіналізувати.
Реакція Організації Об’єднаних Націй (ООН) на масові вбивства в Руанді була «ніякою». Лише 17 травня – за місяць – Рада Безпеки ООН запровадила ембарго на ввезення зброї до країни. А переговори про миротворчий контингент велися аж до кінця червня, коли рахунок загиблим тривав уже на сотні тисяч. Це говорить про те, що на систему міжнародних організацій та будь-яку підтримку ззовні сподіватися не слід.
Одна з найважливіших закономірностей, виявлених багатьма дослідниками, у тому, вплив пропаганди тим слабкіше, що освічена аудиторія. Цей ефект спостерігався навіть у чаді руандійського геноциду. У економічних термінах — що стоїть витрати людини з одержання і переробки інформації, то більший попит він пред’являє прості картини світу, запропоновані пропагандистами.
Соціологічні дослідження Фонду громадської думки, проведені в Росії, кажуть, що молодь та люди середнього віку з вищою освітою, як правило, відкидають спотворення та замовчування інформації у державних інтересах. Але групи населення з відносно низькими доходами та освітою вважають це цілком допустимим.
Ми не знаємо, чи вірять спікери російських федеральних ЗМІ у власні слова про фашистів, другий голокост або про радіоактивний попіл. Але так чи інакше вони формують громадську думку. І ця думка загрожує вибухами насильства, підвищуючи ймовірність конфліктів.
Цікаво, що Russia Today має свій особливий погляд і на цю африканську історію: не такі ці 500 тисяч жертв були і безневинні, якими їх виставляють так звані західні ЗМІ. “Еліти тутсі вірили, що вони богообраний народ, євреї Африки, природжені правителі мільйонів селян-хуту”. Словом, повідомляє нам державне ЗМІ, яке транслює офіційну позицію російської влади світу, півмільйона людей (або мільйон) вирізали не дарма. Було за що.
