Станом на 2026-й рік геополітичні суб’єкти перебувають у жорстокій боротьбі. Світ став набагато більш роз’єднаним і небезпечним. У цього процесу багато різних причин. Однією з таких причин називають підготовку до, так званого, фазового переходу – стрибкоподібної трансформації суспільства одразу в різних сферах. Технологічній, економічній, соціальній, демографічній, релігійній та інших.
Конкуренцію за першість пройти таку трансформацію ведуть державні суб’єкти. Однак, найвищим рівнем цієї конкуренції можна назвати “цивілізаційним зіткненням між націями”. Або ж – онтологічною війною. Конкуренція, яка переходить у протистояння, відбувається між різними онтологічними платформами, які представляють не тільки сукупність національних інтересів, а загальне бачення і сприйняття реальності.
Таким чином, можна говорити про те, що ключову роль у конкуренції за право формувати бачення реальності – відіграє онтологічна платформа нації. Що ж це означає?
Онтологічна платформа: поняття
За останній період ми оперували різними категоріями того, як ми відрізняємо наше сприйняття реальності від інших. Національна ідея, стратегічний наратив, ідентичність, цивілізаційний вибір. Всі ці категорії відіграють роль інструментів. Вони є, по суті, лише складовими онтологічної платформи.
Онтологічна платформа – це комплексна відповідь на кілька базових питань:
Хто ми?
Які особливості ми маємо як єдина спільнота і чим відрізняємося від тих, хто до цієї спільноти не входить?
Що для нас є реальністю?
Що для нас є добром і злом?
Що вважається нормою?
Яке майбутнє ми визнаємо своїм?
Яким чином наше майбутнє пов’язане з нашим минулим?
Що ми готові захищати і заради чого ми взагалі існуємо як спільнота?
Відповіді на ці питання дають стабільність у розвитку спільноти. Така спільнота може бути набагато більшою ніж нація. Наприклад, народ, який населяє Європейський континент, може мати спільне розуміння та візію людини, її прав, гідності та розвитку. Однак, досвід говорить, що навіть спільні декларовані цінності не гарантують однакового відношення до реальності та загроз у різних націй. Прикладом такої різниці, яка доводить особливість онтологічних платформ, є відношення до категорії “гідність” з боку американців, європейців та українців.
У політичному просторі ми декларуємо, що Україна є частиною західної цивілізації та поділяє Європейські цінності. Однією з ключових європейських цінностей, яка закріплена у Хартії прав людини за Лісабонським договором 2009-го року є – гідність. Право на гідність закріплене першою статтею Хартії прав людини Європейського Союзу. Право на життя закріплене другою статтею, демонструючи пріоритетність у ціннісному вираженні. Так само, гідність зустрічається кілька разів у Конституції України та в Законі України “Про утвердження української ідентичності”.
Спеціальний представник адміністрації США Стівен Віткофф, у своєму інтерв’ю для телеканалу FOX NEWS в лютому 2026 року, відповідаючи на питання, що є перепоною для миру в Україні, сказав: “Це дурна війна… Усі кидаються словом “гідність”. Але що тобі дає гідність, якщо ти маєш таку кількість смертей там?”
Саме це і є конкретним питанням, на яке має дати відповідь онтологічна платформа нації. Якщо “гідність” є нашою цінністю, то як ми її практикуємо? Що конкретно вона нам дає? Як пояснити це нашим внутрішнім і зовнішнім цільовим аудиторіям, і, в тому числі Стівену Віткоффу, від роботи якого часто залежить політика президента Дональда Трампа.
Адже, коли відповідей на це та інші озвучені вище питання немає, то починається хаос. Партнери не розуміють логіки вчинків та риторики. Люди, не маючи спільної картини реальності, можуть жити поруч, але вже не разом. Тоді кожен говорить своєю мовою. Не різними словами, а різними сенсами. Державні інститути ще можуть існувати і працювати, але у суспільній свідомості буде конфлікт.
Тому для конструювання онтологічної платформи необхідно не тільки задекларувати цінності, які поділяє спільнота, або нація. Необхідно створити чіткі пояснення, яким чином ці декларовані цінності імплементуються через конкретні життєві рішення, поведінку, мотивацію до вчинків та пояснення реальності.
Чому Європа, задекларувавши гідність своєю ключовою цінністю, робить усе, аби не вступати в пряму конфронтацію з Володимиром Путіним. Тоді як він безкарно здійснює не тільки гібридну війну чи дезінформування, а й диверсії та терористичні акти на території країн Європи?
Існує гіпотеза про те, що європейці, визначивши гідність як свою ключову цінність, практикують її шляхом уникнення конфліктів.
Європа – це територія війн. Столітня війна. Потім Тридцятилітня війна, що завершилася Вестфальським миром, який створив сучасну концепцію суверенітету. Перша і Друга світові війни 20-го сторіччя. Глибинні психологічні травми від граничного насильства спонукають європейців забезпечувати гідність відмовою від будь-яких насильницьких кроків. Відмовою від конфлікту в принципі. Навіть, задля необхідності захищати себе самого. Натомість потужну підтримку отримали такі концепції як постійний діалог, мультикультуралізм, торгівля, як форма отримання зиску там, де задекларованими цінностями можна пожертвувати заради уникнення конфлікту.
Врешті решт і сам Європейський Союз був народжений як Союз вугілля і сталі між Францією та Німеччиною, щоб страх втратити прибутки міг зупиняти бажання застосувати насильство. Таким чином, практикування гідності для європейців має форму прийняття потреб іншої людини. Звісно, очікується, що інша людина буде вести себе аналогічно.
Українці мають схожі історичні травми, відчувши на собі гранично можливе насильство, що мало на меті знищення нас як спільноти. Натомість, українці практикують гідність протилежним чином, а саме – шляхом постійного конфліктування між собою.
Крізь тисячу років до побутового вжитку українців прорвався вислів князя Святослава Хороброго “Іду на ви”. Сьогодні кожного дня українці дискутують в соціальних мережах та месенджерах, атакуючи один одного стосовно актуальних питань спільного існування – легалізації носіння зброї, медичного канабісу, розповсюдження еротичного контенту, мобілізації, втечі за кордон від війни чи перебування в Україні.
Кожен українець постійно перевіряє кордони своєї особистості, щоб нікого не пускати за периметр своєї гідності. Для цього українці часто вербально атакують інших в соціальних мережах, щоб поширити свою точку зору на реальність та висловити свої орієнтири з приводу тих питань співіснування, які мають певну невизначеність, недетермінованість.
Заради гідності – українці конфліктують, а європейці уникають конфлікту. Натомість, бізнесмен Стівен Віткофф взагалі не знає, що ця гідність може дати, окрім смерті.
Адже, можливо, історія його сім’ї не демонструє йому, що відмова від своєї ідентичності під тиском ворога, та прийняття необхідності не бути українцем і частиною української нації, а бути кимось іншим – малоросом чи росіянином, не є фізичною смертю людини, але, фактично, є смертю її особистості, яка стирає з обличчя планети цілі етноси.
Стирання онтологічної платформи української нації можна досягти, або шляхом фізичного геноциду, або за допомогою тотальної пропаганди Радянського Союзу, чи індоктринації маленьких дітей на окупованих територіях. Саме це і було завжди конкретною метою російського імперіалізму щодо української нації.
Гідність, у свою чергу, для українців стала не просто декларативним ідеалом поведінки, а, фактично, єдиним інструментом виживання як нації. Так, можна було уникнути фізичної смерті, присягнувши на вірність царю чи генсеку і Москві. Однак, для цього необхідно було пожертвувати своєю історичною пам’яттю та ідентичністю, ставши кимось іншим. Тобто, загинути духовно, а потім вже і фізично – за амбіції та апетити царя.
Єдиним способом уникнути цього – був і залишається конфлікт, тобто застосування насильства.
Очевидно, при цьому ідеологічні функціонери Кремля, такі як Олександр Дугін, Олександр Харічев, Сергій Караганов, керівниця Роспатріотцентра Олена Белікова – всі вони підкреслюють, що людиноцентричність, гідність, свобода та інші гуманістичні цінності не є ознаками чи характеристиками, так званого, “російського культурного коду”. Так, окремі російські автори називають свою онтологічну платформу, стверджуючи, що цей код можна “розрахувати” для кожної нації, базуючись на історії, географії та політичній традиції.
В цих названих аспектах і полягає елемент пояснення розбіжностей у онтологічних платформах.
Онтологічна платформа нації — це операційна система, яка визначає пріоритети, параметри, формат, мету та причини взаємодії між людьми. Вона визначає різницю між ворогом і другом, своїм і чужим. Якщо така базова операційна система не працює, то різні частини, нібито, єдиної структури починають зависати, конфліктувати, ламатися або заражатися чужим кодом. Сприймати іншу, більш ефективну операційну систему.
Головне питання не в тому, чи є в нації армія, економіка, інститути, медіа або технології. Головне питання — на якій картині світу все це стоїть. Чому і навіщо воно має функціонувати все разом?
Якщо говорити в термінах штучного інтелекту, то онтологічна платформа – це як велика мовна модель (LLM), яка надає штучному інтелекту слова і значення, якими він може оперувати. А також параметри обмежень, які визначають, як оперувати великою мовною моделлю.
Нація живе довго тоді, коли вона здатна відтворювати свою реальність. Не просто пам’ять. Не просто мову. Не просто традицію чи вірування. А саме свою реальність. Тобто свій спосіб бачити світ, називати речі, розрізняти справжнє і фальшиве, добро і зло, своє і чуже, свободу і сваволю, розвиток і деградацію.
Це і є онтологічна платформа.
Як будується онтологічна платформа нації?
Вона не з’являється від одного документа. Не виникає від одного виступу. Не народжується від одного закону. Вона складається з повторення одного і того самого типу поведінки у різних ситуаціях та кризах. Як кожна людина поводить себе і відноситься до себе, своєї сім’ї, своєї спільноти, своєї держави. Як людина відноситься до своєї країни, як простору, де вона живе, працює, зберігає пам’ять та забезпечує безпеку.
Нація не тримається тільки на державі. Однак, без держави нація може втратити свою онтологічну платформу, адже саме державні інституції інвестують в її конструювання та розвиток. Через друк книжок, виробництво фільмів, підтримку традицій в побуті, вихованні, звичках, праві, школі, ритуалах, мові, символах, покараннях, нагородах і стилі життя.
Конструювання онтологічної платформи нації – не є певним маніфестом чи заявою про суб’єктність. Це постійна довготривала трансформація смислу у повторювану форму життя.
Однак, для того, щоб публічна та побутова повторюваність стала реальністю, онтологічна платформа нації повинна бути легітимізована. Іншими словами, дізнавшись чи успадкувавши певну форму поведінки, люди, які розділяють певні цінності, повинні визнати таку форму поведінки своєю Визнати це добровільно та відтворювати культуру і поведінку як свої власні.
Не з примусу чи зі страху, або через пропаганду. А тому, що поведінка збігається з їхнім вихованням, досвідом, болем, надією і уявленням про справедливість.
І тут є жорстке правило. Онтологічна платформа нації зможе вважатися легітимною та наповненою лише тоді, коли її декларована форма і автентичність не розходяться з реальним втіленням. Саме тому, українські експерти, наприклад, Андрій Заблоцький, називають Росію “онтологічною пусткою”, яка не генерує своєї власної природної реальності.
Росія у словах своїх політичних очільників та інтелектуалів стала вічною антитезою до Європи та ліберально-демократичного політичного простору. Росія постійно декларує “непереборну необхідність” вести священну війну з Європою. Оскільки, за словами російських спікерів Європа керується “загниваючими цінностями”.
Іронічно, що коментуючи нову Стратегію національної безпеки США, президент Дональд Трамп кількаразово підкреслював, що Європа допустила “стирання своїх цінностей”. Фактично, такі заяви віддзеркалили російську риторичну динаміку протиставлення себе Європі.
Онтологічна пустка є результатом синтетичного підходу до конструювання онтологічної платформи, яка не відображає справжні патерни поведінки притаманні певній спільноті.
Онтологічна пустка з’являється там де нація говорить про правду, а брехня є нормою. Де народ говорить про свободу, а живе в приниженні. Де політичне керівництво говорить про рівність, а еліта демонструє кастовість. Де наука і освіта говорить про майбутнє, а молоді не показують місця в ньому.
Що необхідно для створення зрозумілої покрокової інструкції розвитку стійкості та експансії онтологічної платформи нації? Як забезпечити її перевагу у просторі ідей та концепцій?
Перше. Критично та відверто проаналізувати та визначити цінності та чесноти представників нашої спільноти. Що означає бути українцем? Яким чином поводить себе людина, яка визначає свою приналежність до української нації та громадянства України? Чим наші цінності є спільними та однаково розуміються з нашими друзями? Чим вони є відмінні з чужинцями? Що в цих цінностях спонукає нас залишатися на стороні добра попри увесь накопичений біль від історичних травм? І чи дійсно ми маємо сили, щоб залишатися на стороні добра?
Друге. Яким чином наша відтворювана поведінка, регулярні культурні практики, повсякденні ритуали та рішення в критичних ситуація відображають нас як носіїв певних цінностей? Яким чином наша сутність та приналежність до спільноти виражається у щоденній практиці цінностей? Як ми практикуємо гідність? Як ми практикуємо волю і свободу?
Третє. Яким чином наші цінності та наша щоденна поведінка формують наше розуміння своїх і чужих? Чи це розуміння допомагає єднатися не тільки в моменти кризи, а і в часи необхідності творення тяглих інституцій? Чи наша поведінка, яка транслює наші цінності, допомагає забезпечувати самоорганізацію спільнот у громадянське суспільство, яке підтримує своїх та захищається від чужих? Чи може онтологічна платформа нації однаково ефективно утримувати візію реальності, минулого і майбутнього для різних місцевих та регіональних громад, які можуть відрізнятися за своїми ознаками, етнічним походженням чи традиціями, але розділяють основні конструкти онтологічної платформи?
Четверте. Чи наше розуміння своїх і чужих заважає нам обертати чужих на своїх? Як було сказано вище, однією з ознак “онтологічної пустки” є відмова від генерування своїх сенсів, на користь заперечення сенсів опонента. Тобто, перетворення самого себе на антитезу. Це, фактично, відбулося з Росією, яка перетворилася на “тінь Європи” у юнгіанському сенсі.
Будучи фактичною частиною Європи та європейської парадигми, центральна частина Росії в особі Москви та Санкт-Петербургу декларує себе “східною країною” та нащадком адміністративно-управлінських практик імперії Чингісхана. Про це публічно і відкрито говорять російські спікери.
За тією самою логікою російські пропагандисти обгрунтовують повномасштабну агресію проти України тим, що вона стала “антиросією”.
Таким чином, переслідуючи мету розрізнення на “своїх” і “чужих”, не можна допустити, щоб онтологічна платформа нації визначала себе через заперечення “чужих”. Більше того, перемога над “чужими” на онтологічному рівні має переслідувати не їх винищення, а перетворення на “своїх”. Тобто, нав’язування своєї онтологічної платформи, а не заперечення чужої.
Для забезпечення цілісності, стійкості та розвитку онтологічна платформа має будуватися на “відкритому коді”, який однаково ефективно буде утримувати в рамках єдиних цінностей і поведінки як українців, що проживають на території України, так і світове українство в будь-якій точці світу. Так само мають бути механізми добровільного приєднання до української політичної нації з боку тих, хто розділяє цінності і готовий відтворювати таку поведінку, яку ці цінності вимагають.
П’яте. Онтологічна платформа, маючи міцний фундамент у вигляді цінностей та повторюваної поведінки, сформованих історією, мусить створити міцні стіни, у вигляді державних інституцій, які відтворюють політики розвитку платформи. До таких політик відноситься збереження і відтворення культури і традицій, охорона і розвиток культурної спадщини, посилення і ретрансляція українського сторітелінгу у вигляді, так званого, гранд-наративу, формування і відтворення символів і символічної політики меморіалізації, комеморації, відзначення пам’ятних дат, реалізації політики утвердження української ідентичності, розбудова освіти та стратегічних комунікацій та медіаполітики у відповідних сферах.
Для того, щоб онтологічна платформа була не тільки стійкою до шкідливих і ворожих впливів, а й в разі зіткнення з іншими платформами мала стратегічну перевагу, необхідне перетворення цієї концептуальної рамки на глобально привабливу, життєздатну і масштабовану модель життя, в якій Україна виступає не об’єктом боротьби імперій, а творцем нової гри для набагато ширших спільнот.
Необхідно створити умови, за яких принципи, за якими функціонує і розвивається онтологічна платформа української нації були настільки успішними та ефективними, що їх хотіли б перейняти інші спільноти, які не хочуть приєднуватися до українства, але хочуть відтворити такі самі цінності і патерни поведінки.
Одним з прикладів того, як онтологічна платформа успішно створюється, а потім, на жаль, вичерпується без постійного розвитку і підтримки – це конструкція міфу “Американська мрія”.
У класичному формулюванні її автора Джеймса Траслоу Адамса вона означає лад, у якому життя має бути “кращим, багатшим і повнішим для кожного”, а людина повинна мати змогу досягти “найповнішого розвитку” незалежно від випадковостей народження чи статусу. В початковому сенсі йшлося не лише про гроші, а про можливість піднятися над стартовими обмеженнями і стати найкращою версією себе.
Саме так США сформулювали відповідь на базові питання буття нації. Хто така людина? Не підданий і не носій фіксованого стану, а вільний індивід, який має право сам конструювати свою реальність і майбутнє. Що таке суспільство? Не спадкова ієрархія, а простір відкритої конкуренції, мобільності й самотворення. Що таке держава? Інструмент, покликаний не розподіляти “долю”, а гарантувати рамку свободи, в якій людина може діяти.
У цій платформі є сильна “онтологія часу”, який тягнеться від перших поселенців і батьків-засновників до відкритого майбутнього, де завтрашній день не повинен визначатися вчорашнім походженням. Звідси культ “другого шансу”, віра в соціальну мобільність і зв’язок між працею, самодисципліною та успіхом. Частина цього коду історично підживлювалася протестантською етикою, яка надавала високу моральну цінність праці, ощадливості та ефективності у “світському покликанні”.
“Онтологія простору” в “Американській мрії” описує США як “land of opportunity” (“країна можливостей”) — простір, де людина може почати наново, освоювати нові можливості, змінювати середовище і тим самим змінювати себе.
За період ХХ столітті таке просторове бачення матеріалізувалося в образ будинку, передмістя, сім’ї, автомобіля, коледжу для дітей — тобто відобразилося в побутовій формі успіху. Безпечний і доступний будинок у передмісті став одним із найвидиміших символів. Чи це не перекликається з українським омріяним “садком вишневим коло хати”?
Важливе місце в просторовому баченні займали і питання безпеки, які стали запорукою візії служіння для тих чоловіків і жінок, які приєднувалися до армії чи до інших безпекових інституцій.
Безкомпромісні тези “американської мрії” постулювали, що людина первинно вільна, а її цінність не залежить від походження. Реальність відкрита для зусилля і самоперевизначення. Успіх є морально легітимним, якщо він досягається працею, талантом і дисципліною. Майбутнє повинно бути кращим за минуле, а діти — мати шанс жити краще за батьків. Нація, відповідно, існує не лише як етнос чи територія, а як політична машина виробництва можливостей. Такий механізм ніс в собі надію на краще життя і був спроможним перетворити “чужих” на “своїх”. Приєднатися до американської нації та її мрії було бажаним для багатьох.
На жаль, онтологічна платформа нації не може залишатися статичною, адже соцієтальна еволюція та технологічний прогрес вимагають, щоб відповіді на ключові питання буття та ідентичності постійно перезбиралися, доповнювалися та давали більше драйву для розвитку.
Тому, “Американська мрія” постійно піддається тестуванню – чи система, яка керується цією онтологією все ще є справедливою і яке майбутнє вона обіцяє? Через об’єктивні проблеми з відповідями на ці питання “Американська мрія” продовжує існувати як символ, але дедалі слабше працює як реальність, перетворюючись на онтологічну пустку.
Перша ознака — втрата віри в досяжність самої мрії. У 2024 році лише 42% американців молодших за 50 років вважають, що американська мрія все ще досяжна, тоді як серед людей 65+ так думають 68%. Досяжність мрії майже повністю прив’язалася до рівня дохідності. Це призводить до того, що мрія перестає бути спільною національною рамкою і стає нерівномірно розподіленим привілеєм.
Друга ознака — зміна внутрішнього змісту мрії від “необмежених можливостей” до “стабільності”. У 2025 році американці схиляються розуміти “американську мрію” як “stability”, а не як “opportunity”.
Чим нижчі доходи й нижча освіта – тим більше люди прагнуть стабільності, а не можливості. Це означає, що люди все ще радіють подорожам на Місяць і новим відкриттям, але вже живуть категоріями безпеки, бо відчувають наскільки світ стає розбалансованим.
Онтологічна платформа нації перестає означати рух вперед і самотворення, а починає означати “хоч би втриматися і вижити”.
“Американська мрія” обіцяла, що ти можеш стати ким завгодно, якщо будеш дисциплінованим і будеш наполегливо працювати. Однак, класовий розрив нівелює цю обіцянку. Невдалий старт в бідній сім’ї більше не можна подолати працею і талантом, оскільки шанси на успіх в сучасному світі постійно зменшуються.
Це і породжує кризу онтологічної платформи, яку ми пояснили розбіжностями між декларовною структурою і реальним життям. Там, де з’являються брехня і недовіра – народжується онтологічна пустка.
Ще у 2022 році згідно опитувань, близько семи з десяти американців казали, що молодим сьогодні важче, ніж поколінню їхніх батьків, купити дім, платити за коледж і заощаджувати на майбутнє.
Звісно такі розбіжності породжують і недовіру до інституцій, які мали гарантувати і розвивати “американську мрію”. Довіра до федерального уряду в США у 2025 році лишається однією з найнижчих за майже сім десятиліть спостережень; Gallup повідомляє, що колективна впевненість американців у ключових інституціях впала до нового мінімуму, а демократичні й республіканські оцінки дедалі сильніше залежать від того, хто контролює Білий дім.
Опитування прямо говорять і про епідемію самотності та ізоляції та пов’язують слабкі соціальні зв’язки з гіршим здоров’ям, продуктивністю і залученістю. Інтенсивна еволюція соціальних мереж також доклалася до стирання “Американської мрії”.
Використання соціальних мереж для необхідності публічно декларувати свій високий рівень життя, який не співпадає з реальним станом справ, переніс статусність і досягнення успіху з реальності у віртуальність.
І ще раз тут ми можемо повторити, що там, де з’являється брехня – народжується онтологічна пустка. Мрія перестає бути універсально переконливою. Потім вона перестає бути спільною. Далі вона втрачає інституційний фундамент. Після цього вона звужується до приватної стабільності.І зрештою лишається бренд без глибокої обіцянки.
“Краще, багатше і повніше життя” переміщується з вашої вітальні на вашу сторінку в Інстаграмі. А насправді, ви маєте “витримати війну, ціни, борги, ренту і поляризацію”. Не “відкрити майбутнє”, а “не впасти нижче”.
Мрія не зникла. Просто онтологічна платформа продовжує працювати для старших, заможніших і краще освічених американців. Але вже не для усіх. Онтологічна платформа нації може стати онтологічною пусткою тоді, коли гранд-наратив більше не може переконливо поєднати свободу, мобільність, інституційну довіру і відчуття спільного майбутнього.
Попри трагічний на сьогодні стан “Американської мрії”, вона, водночас, слугує прекрасним прикладом онтологічної переваги (або когнітивної переваги). Онтологічна платформа побудована за “відкритим кодом”, тобто така, яка може прийняти в свої обійми будь-якого індивіда, зробила так, що великі маси людей хотіли емігрувати, щоб стати американцями. Ще більша кількість людей в інших країнах дивилися американські фільми, слухали американську музику, захоплювалися успіхами американського бізнесу і хотіли поводити себе так як американці.
Навіть герой шовіністичного фільму “Брат-2”, якого зіграв російський актор Віктор Сухоруков, в одній з останніх сцен кричить “Я остаюсь! Я буду здесь жить!”
Більша привабливість онтологічної платформи та спроможність конвертувати “чужих” у “своїх” і представляють собою онтологічну перевагу, яку одна платформа може демонструвати над іншою.
Поза всяким сумнівом, в найближчій історичній перспективі, ми не можемо перетворити наших ворогів – росіян – на українців. Однак, українська спільнота і онтологічна платформа є певною частиною європейської спільноти. Хоч ми і сприймаємо певні декларовані європейцями цінностя більш радикально.
Таким чином, і географічна європейська частина Росії не тільки може, але й мусить прийняти та почати практикувати цінності, які закладали у підвалини російського суспільства такі українські архітектори як Феофан Прокопович.
Якщо усвідомлення та практикування людської гідності перетвориться з декларованого і другорядного слова на щоденну практику для людей, які живуть на території Російської Федерації, то існування імперської форми правління більше не буде можливим на цій території. Тоді не матиме значення, якою буде адміністративно-територіальний поділ цієї території. Не матиме значення, чи це буде певна федеративна чи конфедеративна територія, або це буде низка автономних чи суверенних державних суб’єктів.
Головне, що люди, які проживають там, стануть частиною онтологічної платформи, що матиме перевагу і заповнить собою онтологічну пустку, яка зараз панує на всій території імперії.
Створити штучно онтологічну платформу – це якраз те, що зараз намагаються зробити в оточенні Сергія Кирієнка. Публічні російські спікери як Харічев, Дугін, Караганов здійснюють зусилля переконати мешканців Російської Федерації в тому, що їх онтологічна платформа має східне коріння, яке походить від управлінсько-адміністративної традиції Золотої орди Чінгісхана.
Саме таке формулювання звучить у публічних заявах в медіа та на специфічних заходах.
Заповнити онтологічну пустку можна тільки повернувши людей до певних умовних базових налаштувань онтологічної платформи, застосувавши певні корективи до цього процесу. Але для того, щоб це було зроблено, повинна з’явитися певна суб’єктна воля, заснована на глибокому розумінні ситуації та системному аргументованому підході.
На даний момент, така воля може з’явитися виключно у України, якщо ми оберемо такий шлях. Але, в такому випадку, найперше – необхідно відмовитися від сценаріїв та мотивацій, які є наслідком перебування України в позиції жертви та мислення в логіці своєї травми. Такою логікою, зокрема, є риторика про “розвал Росії”, як один зі сценаріїв фізичного зникнення ворога, замість докладення зусиль для його перепрограмування.
Наслідком такого перепрограмування цілковито може бути поява нових політичних чи адміністративно-територіальних суб’єктів на території сучасної Російської Федерації. Однак, це не є мета, а потенційний похідний продукт, який є наслідком доналаштування онтологічної платформи в тих параметрах, які задаємо ми.
Таким чином, мультифронтир між українською онтологічною платформою та російською онтологічною пусткою буде перенесено ближче до Китаю. Для України це означатиме припинення існування екзистенціальної загрози для прийдешніх поколінь.
В той же час, слід бути готовими до того, що на цьому шляху доведеться зіткнутися та опонувати не тільки російській онтологічній пустці, а ще й онтологічним платформам США та Китаю. А, європейську онтологічну платформу так само доведеться перепрограмовувати, щоб вона змогла перехопити конкуренцію та стати масивним геополітичним гравцем.
